Ольга Трофімцева, колишня в.о. міністра АПК України, сама себе називає агрооптимісткою, хоча складає враження, скоріше, прагматичної реалістки. На питання, чи планує вона своє повернення в агросектор в якості держслужбовця відповідає, що це питання лишається відкритим. Про своє бачення нинішнього та майбутнього АПК, перспективи розвитку – далі.

На аграрну галузь нині покладається багато надій, бо поки вона єдина, що приносить прибуток українській економіці. Ви погоджуєтеся із думкою, що аграрна галузь є локомотивом української економіки та може зробити нашу країну багатою?

Локомотивом – ні. Але, погодьтеся, що ті країни, котрі є аграрними експортерами, дуже багаті. Я переконана, що у 2030 році аграрна галузь може і повинна бути однією із провідних галузей в економіці нашої країни. Але виключно за рахунок підгалузей, які входять до складу АПК. А це і переробка, зелений туризм, продукція із доданою вартістю, аграрні технології, машинобудування.

Трійка найбільших експортерів у світі – це найбагатші країни світу. Що нам заважає стати, чи бути серед них? Нічого. Треба просто чітко зрозуміти, що конкурувати ми повинні не тільки у зерні. Хоча й тут ще є куди рости. Мене часто запитують, чи досягли ми своєї стелі у вирощуванні зерна. Я відповідаю – ні. Я продовжую наполягати, що 100 млн. тонн зерна – для нас це реально. Ми цього досягнемо. Але потім тут виникає питання, що з ним далі робити? І я наполягаю на думці, яку я озвучувала завжди: нам потрібно диверсифікуватися по тих видах продукції, яку ми виробляємо в країні і по структурі виробників. Щоб у нас була збалансована структура виробництва продукції аграрної галузі.

Потрібно звертати увагу на переробку зерна не тільки у тваринницьку продукцію, але й у, так би мовити, тонкі продукти його переробки, а також на нішеві сектори АПК, які завтра можуть стати мейнстрімом. Садівництво, виноградарство, агротехнології. Це ті важливі напрямки, які даватимуть додану вартість та стануть поштовхом для розвитку інших секторів. Наука так само може бути прибутковою галуззю української економіки. Просто ми про це не думаємо, бо звикли до пострадянського стереотипу, що наука повинна дотуватися державою. Але в усьому світі наука живе не за рахунок держави, а за рахунок того, що науково-дослідні установи беруть проекти, котрі потрібні бізнесу, який потім ці проекти у них за шалені гроші купує. Це прикладні рішення для бізнесу. Така ситуація у розвинених країнах світу. У нас окремі інститути таке починають вже робити. Той самий інститут зрошувального землеробства, який працює з великим агрокомпаніями. По рослинництву у нас фундаментальні напрацювання, які треба реанімувати та з розумом використати. Однозначно держава має базово підтримувати науково-дослідні інститути, надавати податкові преференції, але основне фінансування ці установи повинні шукати у третіх джерел, себто у бізнеса.

Є велика кількість сільгоспкультур, які менш волатильні з точки зору кон’юнктури ринкової, але можуть бути більш прибутковими не тільки з точки зору конкретного виробника, а з точки зору прибутковості в межах країни. Тобто можуть вибудовувати довший виробничий ланцюг в самій країні, давати вищу додану вартість, створювати додаткові робочі місця. Хоча я розумію, що виключно у сільському господарстві ніяких додаткових місць ми не створимо, бо вся галузь вже не просто дивиться, а впевнено прямує до роботизації та автоматизації своїх виробничих процесів. Це ж саме стосується і тваринницьких ферм, бо сучасна українська ферма виглядає вже зовсім по-іншому, ніж виглядала 30 років тому. Та й сучасне село виглядає в усьому світі інакше.

Що потрібно для розвитку експорту?

Потрібна чітка експортна стратегія. Свого часу нами був розроблений документ продовольчої стратегії. Я переконана у потребі аграрних аташе при кожному нашому посольстві в зарубіжних країнах, які б представляли наші інтереси, аналізували продовольчу ситуацію та потреби у конкретній агропродукції на тамтешніх ринках.

Наступного року треба піднімати питання не просто про зону вільної торгівлі, а про спільний економічний простір. Потрібно дивитися на Африку, Азію, Середній та Близький Схід. Там є дуже багато країн, які є проводольчо імпортозалежними.

Наступним кроком є економічна інтеграція та спрощення умов роботи українських агровиробників на зовнішніх ринках.

Якою повинна бути стратегія розвитку с.г. галузі в Україні: ми повинні бути більше націлені на великі агрохолдинги чи середні й невеликі агропідприємства? 

Я не прихильник закликів зробити у нас фермерську республіку, але я і не прихильник присутності на ринку виключно агрохолдингів. Коли, як в Аргентині, в одного виробника зосереджено 200 сотень га і лише дрони прилітають туди.

Сьогодні дуже багато заяв з боку тваринницьких підприємств щодо намірів позбутися вирощуваних с.г. тварин після відкриття ринку землі. Як можна зарадити цьому? І до яких кроків вдатися, щоб зберегти тваринницьку галузь?

Хтось призупинив інвестиції у розвиток та модернізацію тваринницьких господарств, окремі аграрії починають вирізати свою худобу та позбуваються тваринницьких ферм. Але, я вважаю, що це тимчасове явище. За 2-3 роки після відкриття ринку землі та стабілізації ситуації українські аграрії знову почнуть вкладатися в розвиток, нарощування, ефективність, почнуть нарощувати поголів’я та запускати тваринницькі ферми.

Для того, щоб якось тримати ситуацію під контролем, сьогодні потрібно надати підтримку середнім та малим агрогосподарствам. Однозначно потрібно було б залишити програми державної підтримки, коли мова йде про довгострокові інвестиції у сільське господарство. Насамперед це якраз стосується тваринництва, садівництва, машинобудування, а також все, що стосується підтримки малих фермерів та їх об’єднань, тобто кооперативів, кластерів. Ці види підтримки треба залишити, хоча за потреби можна і модифікувати, але залишити однозначно.

Якщо ми на державному рівні запроваджуємо якісь системи підтримки, то вони мають залишатися мінімум 3-5 років, щоб дали щось галузі та показати свій результат. А ми сьогодні дали субсидії, а на завтра їх забрали. Це вводить аграріїв в стан непевності та впливає негативно на ті рішення, які будуть прийматися наступного року.

Є побоювання, що відкритий ринок землі може відкинути агросектор на кілька кроків назад. Що потрібно зробити, аби зарадити цьому?

Так, вже зараз темпи та рівень інвестування в агросектор знижується як з боку іноземних, так і з боку українських інвесторів. Уповільнюється інвестиційна активність внутрішніх та зовнішніх гравців на ринку АПК.

Я часто спілкуюсь із різними агровиробниками, у них є переживання нестабільності. Сектор в стані напруги та очікування щодо подій наступного року.

Повинна бути програма державної підтримки аграрних виробників, ясність щодо кредитування, компенсація кредитних ставок. Вона була. Вона користувалася шаленим попитом. Доступ до дешевих грошей – це одна з передумов, аби дрібні виробники були конкурентними по відношенню до великих гравців на агроринку. Бо великі холдинги мають доступ до міжнародних джерел фінансування, можуть перекредитовуватися. Коли я спілкувалася свого часу із середніми та дрібними агровиробниками, то всі вони якраз говорили про те, що їм не стільки потрібні різні дотаційні механізми, стільки компенсація відсоткових ставок по кредитам та доступ до дешевих кредитів.

Потрібно об’єднуватися та консолідуватися. Диверсифікуватися. Потрібно професійно лобіювати свої інтереси і всередині країни, і на зовнішніх ринках. Потрібно вчитися на своїх помилках. Повинна бути сталість у прийнятті рішень, особливо що стосується держави та її підтримки своїх виробників. Повинен бути цивілізований діалог між сектором та владою, політики мають бути стабільними у своїх рішеннях та їх дотриманні в продовж тривалого часу.

Якою повинна бути система оподаткування, щоб вдовольнити аграріїв та простимулювати їх виходити у біле податкове поле?

Має бути спрощена система оподаткування. Єдиний податок. Думаю, що податок на гектар. Це один із варіантів, які можна розглядати й обговорювати.

Як ви гадаєте, якою буде аграрна галузь у 2030 році?

Швидко змінюється світ, тенденції у виробництві та споживанні. Якщо говорити про агросектор України у 2030 році, то матиме місце перекос у сторону рослинництва та землеробства, бо на основних споживчих ринках розвинених країн буде спостерігатися відмова від червоного м’яса. Однак, разом з тим, і на світовому, і на українському ринках ще більше буде розвиватися ринок м’яса птиці, в тому числі і нішевих його підвидів, як-то ринок м’яса індиків, гусей, качок, перепілок, цесарок тощо.

Можливо, зазнає змін структура рослинництва внаслідок кліматичних змін, котрі мають місце наразі, але однозначно рослинництво займатиме перше місце в інтересах аграріїв по всьому світі. Не виключаю, що також зміниться асортимент пропонованих споживачам продуктів рослинництва. Почнуть вирощуватися сільгоспкультури, котрі на сьогодні ще не є притаманними саме українському рослинництву та землеробству – батат, амарант. Крім того, думаю, що почне активніше розвиватися виноградарство та садівництво в Україні.

Експортна структура також дуже зміниться. В ній з’явиться частка агротехнологічна, частка продукції переробленої, в тому числі з’являться і такі високотонкі речі, як високоестрагований білок кукурудзи, наприклад. Якщо зараз ми експортуємо сировину, то, не виключаю, що в структурі експорту України у 2030 році сировина та продукти переробки будуть становити 50% на 50%. Я вірю, що у 2030 році ми зможемо посунути ту ж саму Німеччину з трійки найбільших експортерів світу.